Росалія де Кастро. То були небеса її духу...

То були небеса її духу...
 

То були небеса її духу, мрія мрій її найзаповітніша,

і життя самого життя, і дихання її подиху;

і було, відтоді як впала на землю пов’язь розірвана,

щось, що вбивало їй душу й що хотя робило із плоттю.

 

До життя у змаганні виснажливім, безупиннім

чула жагу незгасиму і пристрасть непогамовну,

яка реченця не має, хіба коли врешті поринуть

заплющені очі в видіння позасмертного спокою.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)

Росалія де Кастро. Що, серденько, тікаючи від себе...

Що, серденько, тікаючи від себе...
 
Що, серденько, тікаючи від себе,
так нерозумно в инших ти шукаєш?
Якщо в тобі засох фонтан отухи,
то хочеш всі їх бачити зачахлими.
Але так рясно визоріло небо
і стільки квіту на землі духмяного!
Хоча... не ті вони, що ти любила
і що тебе любили, лебедахо.
 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (переклад мій)